Чернівчанка Тетяна Решетняк, яка стала фіналісткою проекту "Голос країни", розповідає про рідне місто, синочка та про закулісся проекту.

Голос Тетяни – радісний, жвавий... Зачувши про Чернівці, співачка розчулилася. Зізнається: "Коли відчуваю енергетичну спустошеність, їду додому в Чернівці".

"Кожен вихід на сцену – це спектакль"

– Перед виходом до суперфіналу "Голосу країни" ви виконали композицію We are the champions. Наскільки був важким шлях до того, аби опинитися в чемпіонських рядах?

– Цю пісню я присвятила людям, які чогось досягнули в житті, пережили скрутні ситуації. Якщо ти пережив складнощі, ти уже чемпіон. Адже ти став сильнішим, ти пересилив себе й пішов далі, ти не здався. Також я присвятила цю пісню усім жінкам, особливо одиноким матерям. Певною мірою, ця пісня – це історія мого життя. Таку композицію було дуже складно співати, адже це непросто – переспівувати композиції гурту Qeen.



– Дуже сміливий вибір пісні. Напевно Потап добряче вас підтримував.

– Так, він запропонував, а чому би й ні. Тим більше, слухач почує жіночий вокал, нове звучання відомого хіта. Я люблю пробувати виконувати ті композиції, які мені не притаманні. Зазвичай я виконувала лірику, а тут, на проекті... Кожна композиція на "Голосі країни" – це нове полотно, на котрому можна малювати своє життя. Це мене заворожує. Кожен вихід на сцену – це спектакль, ніби зйомки маленького кіно. Усе це є дуже значущим для мене.

– Ваш приклад гідний поваги: ви двічі поспіль вирішили боротися за участь у проекті й довели, що варті цього. Наскільки важко було після минулої поразки знову кинутися в бій?

– Завжди важко починати з початку, тим більше після поразки. Однак я взяла таку життєву позицію, що не звертаю увагу на минуле. Я до минулого не повертаюся: воно закінчилося, і я пішла вперед. Немає сенсу витрачати енергію на спогади.

– Наскільки змінилося ваше життя за час проекту? Що би хотілося забути, а що, навпаки, є надзвичайно важливим?

– Два останні роки для мене були дуже важкими. Було відчуття моральної прірви... Я настільки була розбита, що хотілося будь що почати нове життя, осяяти своє життя світлом. Морально "Голос країни" мені дуже допоміг: я відчула, скільки людей підтримує мене й повірила у себе! Мені почали писати жінки неймовірні слова вдячності: зізнавалися, що мій приклад надихає їх жити і не здаватися. Як це окриляє, додає сил! Що людині потрібно? Щоб її любили! Ми народжені для того, аби нас любили... Якщо тебе люблять – не важливо, чи батьки, дитина, чи коханий – ти окрилений. Якщо ж тебе люблять за твою музику, виникає бажання нести свою важливу місію. Я відчула, що люди хочуть чути мене, а тому мені не можна здаватися! Усвідомлення цього дає сили, наснаги. Коли людина щаслива, вона ділиться цим щастям з усіма – ось що я усвідомила. Завдяки "Голосу країни" я повірила у себе, почала співати нову пісню свого життя.



"Любов у моєму серці є завжди"

– Доля подарувала вам щастя бути почутою з великої сцени, можливо, подарувала і кохання?

– Любов у моєму серці є завжди: у мене є дитина, я дуже її люблю. Любов – це таке почуття, яке завжди треба акумулювати у душі, вона окриляє. Зізнаюсь, на сьогодні у мене немає людини, з котрою були би стосунки. Однак є людина, до якої відчуваю світлі ніжні почуття. Ми спілкуємося, маємо багато спільного і нас пов’язує музика...

– Ваш великий натхненник – ваш синочок. Що він говорить вам до, після ефірів?

– Йому тільки два роки, і він не дуже усвідомлює, що це конкурс, що мамі потрібно щось побажати. Та він знає всі мої композиції. Він підспівує, коли я на сцені, і з усмішкою говорить: "Мама вийшла, мама вийшла". Ой, а скільки ми з ним співаємо! Любить наспівувати "У лісі-лісі темному", «Жили у бабусі два веселі гусі". Я йому передаю колискові, котрі мені колись співали батьки. Він у мене такий уже співочий! А який танцюрист! Нині я все роблю для того, щоб він був щасливим. Якщо він буде щасливим, буду і я.

– Він ходив з вами на репетиції "Голосу країни"?

– Так, постійно. А ще матуся приїжджає, допомагає мені з синочком. Також допомагала команда "Голосу країни". Раніше я ніколи би не подумала, що на схожих проектах команда може стати сім’єю. Там переймаються тим, як ти почуваєшся, яка у тебе думка... Дуже тепло і затишно!

– Напевно, найбільше підтримує Потап.

– Таке відчуття, що він – мій брат. Як він хвилюється за мене! Я можу сказати одне, що Потап – це людина, яка вселяє довіру. Потап мені дуже імпонує як людина. На сцені у нього є певне амплуа, а поза сценою він великий психолог, дуже відчуває людей. А тому решта суддів мене не зацікавили у ролі тренера.



– Що найважливіше не змогла передати камера із того, що відбувалося за лаштунками шоу, до виходу на сцену?

– Мого душевного стану, напевно, камера не може передати. Це дуже страшні хвилювання. Люди пишуть, підтримують. Ти розумієш, що вони багато чекають від тебе. Тому завжди було велике відчуття відповідальності та страху підвести шанувальників. Після виступу наставало полегшення.

– Який, на вашу думку, нині Україні потрібен голос та яка пісня?

– Ой, важко сказати... Співати про війну складно, хочеться людей підтримати. Навіть якщо це буде сумна пісня про важкі часи, вона повинна бути заспівана із силою духу. Це має бути пісня не зі сльозами, а з посилом перемоги! Це має бути заклик до світлого майбутнього, аби люди не здавалися, а були сильними духом.

– Якими словами ви би хотіли звернутися до ваших шанувальників?

– Усе, що я роблю – лише для слухачів, моя музика тільки для вас. Дякую за кожне слово, кожну думку, кожен голос, який повертав мене до життя. Це мої кроки до майбутнього, до мого щастя.



Про Чернівці:

"У Чернівцях живуть мої батьки. Буває, я привожу до міста сина й можу залишити на два-три тижні. У Чернівцях жила до 16-ти років, із містом мене пов’язує стільки спогадів! Коли відчуваю енергетичну спустошеність, їду додому, сідаю у дворі на стільчик і відпочиваю. Можу годинами сидіти у дворі, пити чай, надихатися... Я виросла біля резиденції університету у старому місті. Біля дому – парк імені Юрія Федьковича, сад резиденції. Інколи говорять, що коли живеш за кордоном й починаєш хворіти, треба скуштувати національної їжі з рідної землі... Так про мене і про Чернівці. Якщо хочу набратися сил, їду до Чернівців".

Валерія ЧОРНЕЙ

Надсилайте короткий опис і декілька фото з вашого весілля на wedding@molbuk.ua

Редакторський відділ із задоволенням допоможе опублікувати
Вашу історію на нашому сайті або в журналі!