Наталія та Федір разом уже 17 років. Але почуття пари не згасають. Вони ставляться одне до одного дуже ніжно й трепетно. У подружжя є 16-річна донька Анастасія, а нещодавно з’явилася на світ маленька Олександра.

– Познайомилися ми влітку 1996 року… Точніше нас познайомили, – пригадує Наталія. – Як згодом з’ясувалося, по-перше, ми обоє були противниками того, щоб нас знайомили з кимось взагалі. А по-друге, у нас спільна хрещена, яка кілька років намагалася нас познайомити. Ми, звичайно ж , опиралися.

Але хрещена пішла на хитрість. Взагалі вона, хоч і чернівчанка, але бувала в місті рідко, бо працювала кухарем (коком) на кораблі й постійно перебувала в рейсах. І ось коли вона в черговий раз вирушала в рейс, запросила нас із мамою на прощальний обід у ресторан, на такий собі «дівишник», на якому мала бути ще одна її подруга.

Я, нічого не підозрюючи, звичайно ж, погодилася. І ось ми в ресторані, нас зустрічає офіціант. Я подумала спочатку, що це просто знайомий хрещеної чи, можливо, вона часто буває в цьому закладі. Але коли підійшов офіціант за замовленням, і хрещена почала його нам представляти (а виявилося ще й що подруга – це мама офіціанта), я щось почала підозрювати, але діватись вже було нікуди. До того ж офіціант Федя виявився досить симпатичним (усміхається, – авт.).

Ми гарно посиділи вчотирьох. Офіціант не докучав нашій жіночій компанії, і я вже було подумала, що ніхто нас не намагається познайомити, просто так співпало… І втратила пильність. Коли настав час розраховуватись, подруга хрещеної категорично відмовилася щоб ми оплачували рахунок і взяла всі витрати на себе та сина.

Моя ж мама (вона напевне все знала заздалегідь) одразу ж запросила всіх, включаючи офіціанта Федю, до нас на вечерю. Сказати, що я була шокована, – це нічого не сказати. Нарешті я все зрозуміла, вірніше ми зрозуміли: і я й Федя. Але заперечувати було вже пізно. Ось так і розпочалось наше знайомство.



Через місяць після знайомства був мій день народження. Федя прийшов із величезним букетом троянд, а згодом подарував мені собаку, про якого я давно мріяла, – добермана Річарда. Про собаку взагалі можна розповідати окрему історію, ми його загубили, потрапивши в аварію: машина перекинулась, але ми залишились неушкоджені, тільки Річард, перелякавшись, утік. Це було поблизу Коломиї (Івано-Франківської області). Ми обійшли навколишні будинки, залишивши свої номери телефонів. І згодом нам зателефонували, що собака знайшовся… Довелося викупити його за велосипед.

У нас усе якось відбувалось швидко й легко, ми практично одразу зрозуміли, що й справді хочемо бути разом. І вже на листопад планували одружитись. Але весілля вирішили перенести на наступний рік – саме через аварію. Запланували його на кінець січня – на Тетянин день, день студента. Я тоді ще й справді була студенткою (третій курс юридичного). Хоча завжди мріяла, що моє весілля буде влітку, бо страшенна не любила зиму… А тепер люблю.

До речі, незважаючи на прикмети, весільну сукню та костюм нареченого ми обирали разом. Ми поїхали до Польщі, і у вітрині одного з весільних салонів я побачила саме ту сукню, яку намалювала у своїй уяві. Щастю не було меж, я одразу ж пішла її міряти. Але одягнувши, зрозуміла, що вона мені абсолютно не пасує. Однак досвідчена продавчиня звернула мою увагу на іншу сукню, на яку я б сама ніколи й не глянула. Одягнувши її, я зрозуміла що, це була саме та сукня – моя.



Весілля в нас було велике: 300 гостей у найкращому на той час ресторані. Багато друзів та родичів. І, звичайно ж, весь колектив ресторану, у якому працював Федя й де ми познайомились. Це був найщасливіший день для нас і наших батьків, а на вулиці була страшенна завірюха та сніг. Запам’яталися сльози радості на очах батьків, повна ванна та всі: вази, відра квітів вдома. Усе було дуже затишно, по-сімейному.

Уже за місяць після весілля я зрозуміла, що вагітна. А після народження донечки Анастасії Федя чудово справлявся, коли я писала бакалаврську, а потім і дипломну роботу, навчалася, годинами сиділа в бібліотеці (Інтернету, як і мобільних телефонів, не було), складала іспити. Але з усім можна впоратися, усе подолати, якщо поважаєш людину, яка поряд із тобою. Поважаєш її вибір, плани, думки, переконання.

…І ось ми разом вже 17-й рік. За ці роки, звичайно, було всіляке. Сім’я – це кропітка робота обох. Робота взаємна й спільна. Звичайно, щоденні клопоти, робота забирає багато часу, але якщо ти знаєш, що є людина, яка тебе підтримує в усьому, – усе можна подолати. У нас зростала чудова донечка, ми разом, батьки живі-здорові, є улюблена робота, друзі – що ще потрібно для щастя? Але саме наша Анастасія, починаючи десь рочків з 11-12 почала просто таки вимагати сестричку. Ми все відкладали, віджартовувалися. Життя ніби склалось, робота, дім, доросла донька, а тут знову пелюшки? Та ні, ще не час.

І ось на 16 річницю нашого подружнього життя Настя, заручившись підтримкою моїх батьків, зробила нам неочікуваний подарунок – фотосесію в професійного фотографа. Сказати, що ми були шоковані – це нічого не сказати. Ми були налякані, адже до цього часу ніколи не мали справи з фотосесіями та зйомками. Навіть на весіллі в нас не було професійного фотографа.

При зустрічі з фотографом у нас напевне був такий наляканий вигляд, що він, щойно нас побачивши, одразу сказав, як лікар, – не бійтеся, усе буде добре (усміхається, – авт.). Оскільки фотосесія була подарунком до річниці весілля, виникла думка сфотографуватися у весільному вбранні, до того ж у нас збереглося наше весільне вбрання. А також хотілося пофографуватися в зимовому лісі. Усе справді відбулося дуже легко й невимушено. І саме ця фотосесія почала змінювати наше життя.



Ми ніби подивились на себе збоку, на своє життя. Усвідомили, що й справді стільки років разом, а все пролетіло, як одна мить. Що кохаємо одне одного, і це вже не закоханість, а справжнє почуття, пронесене через роки. Одягнувши своє весільні вбрання, ми ніби розпочали новий етап у своєму житті. А вже через кілька місяців я зрозуміла, що вагітна вдруге!

І ось нашій меншій донечці Олександрі скоро три місяці. Ці дев’ять місяців очікування – це незабутньо. Хоча лікарі попереджали, що в моєму віці вагітність – це дуже непередбачено, усе пройшло напрочуд легко, зі мною завжди був поряд коханий чоловік, сім’я. І ми зараз – учотирьох – дуже щасливі!

Порада молодятам:

«Молоді люди, погоджуйтеся, якщо вас хочуть познайомити, адже це й справді може бути ваша доля. І не важливо скільки ви будете знайомі до моменту одруження: кілька днів, місяців чи років. Єдиного стандарту немає. Є ваші почуття й усвідомлення того, що так повинно бути, що ви хочете бути разом. Наречені, приміряйте сукні своєї мрії перед тим, як замовити в кравчині власну. Поважайте, любіть одне одного та будуйте самі своє спільне життя!»

Леся ТОКАРЮК

Надсилайте короткий опис і декілька фото з вашого весілля на wedding@molbuk.ua

Редакторський відділ із задоволенням допоможе опублікувати
Вашу історію на нашому сайті або в журналі!